Співачка Мар’яна Садовська рік жила в Нью-Йорку.. Але заробляти на хліб я мала сама. Працювала кельнером у ресторані.

Українська музика тужлива. Але яка – ні? Іранська ще тужливіша – плачуть і плачуть. Один індус сказав: якщо музикант не вміє заспівати так, що всі плачуть, значить він поганий співак. Бетховен теж не тільки "Оду радості" писав. З другого боку, в Україні є життєрадісні, чи життєстверджуючі пісні- наприклад весільні, коляди, загалом обрядові. Є теж прекрасні сороміцькі пісні. Еротичний момент дуже важливий – це сила життя.

Добрі музиканти, на мою думку, на сцені виконують пісню еротично, не у тому плані, що вони мусять бути напівроздягнені, просто в такій музиці відчувається пристрасть, відчувається пульс життя.

Мар'яна Садовська. Фото: Ольга КАМЄНЄВА

Мар'яна Садовська. Фото: Ольга КАМЄНЄВА

Моя мама, художниця Катерина Немира, завжди казала: "Коли всі носитимуть спідниці, вдягай штани". Навчила мене бути собою, не боятися плисти проти течії. Ми не їздили відпочивати в "Артек" на море, а збирали гриби в селі Рудочка на Волині. Так проходили мої канікули. Йдучи по лісі, чула голос моєї бабці. Вона виконувала пісні XIX століття – така романсова, "белькантова",близька класичній манері виконання музика. На цьому я виросла.

Мама часто возила мене з братом і друзями в Карпати з наплічниками. У тих походах вперше почула, як співає гуцулка. Це був гарний день, високо, надзвичайне світло навколо, і вона сиділа на порозі своєї хати, і співала. І це вперше я почула "народний", чи "автентичний " спів. Це було, мов криниця, криниця часу, у якій раптом проривається струмінь води, починає бити живе джерело.

Пізніше в селі Крячківка на Полтавщині Ганна Левада розповідала : "Я виросла сиротою, чоловік дуже рано помер, свекруха була лиха, то отак заспіваю – і ставало мені легше". Саме Баба Ганна навчила мене пісню Вдови. Ця пісня стала її оберегом. Допомагала пройти в житті крізь добре і зле. Сьогодні ми це називаємо музичною терапією. Музика й спів допомагають локалізувати хворобу, жаль, сум. Сидять і співають бабці, і за плечима залишаються-забуваються – злидні, війни, голодомори, чоловіки-п'яниці. Сила цих жінок веде мене в моїй музиці. Це – школа життя.

Сьогодні ми собі не радимо без психологів. Перестали співати — вже важко заспівати " на повний голос", вже не вміємо "у пісні виспівати все". Традиція трішечки відходить. В Канаді, серед інуїтів, котрі перестали виконувати свій традиційний спів-гру (поєднання гортанних технік з ритмічним диханням) спостерігалося зростання кількості самогубств. Коли підрізається коріння, людина залишається, наче без хребта. Але повністю традиція не зникне , доки не пропаде внутрішня потреба, доки я буду співати, передавати своїм дітям. Чи з вірою, що розштовхую хмари, чи просто для задоволення. Автентика, традиція, обрядовість відходять. Це нормально – у житті ж усе змінюється, перетворюється. Але є гурти "Древо", "Божичі", "Кросна", які виконують автентичний спів. Є рокові, джазові чи поп-групи теж його використовують. Тобто воно не зникає, а перетворюється, переосмислюється.

Мене цікавить сила голосу, як спів впливає на мене й на інших. Голос – це універсальний музичний інструмент. Мене цікавить техніка "extended voice"- голос без обмеження. Я не зовсім погоджуюся, коли мене називають етнографом, бо я не дослідник, не науковий працівник, я скоріше любитель. Я митець і дозволяю собі в творчості певні свободи, котрі ,мабуть, неможливі для етнографа-науковця.

Хочеться розповісти трохи більше про перфонмансиста з Нью Йорка -Течинґ Хсі. https://en.wikipedia.org/wiki/Tehching_Hsieh Легенда його потряпляння до Америки майже неймовірна - колись він, художник із Тайваню, запакував свої роботи в поліетиленові кульки, пішов служити на флот, перебуваючи близько, зіскочив із корабля й доплив до Нью-Йорка. Перші гроші отримав із продажу привезених робіт. Якийсь час був нелегалом. Найвідоміші його проекти це One year Performance, котрі згодом презентувалися в музеях Гугенхайм та МОМА. Але він і досі працює будівельником — фактично його життя і його мистецтво не розділимі.

В якийсь момент у страшному і небезпечному районі Брукліна Течінг купує руїну. Ремонтує, робить із неї лялечку – триповерховий будинок з японським городом. І, започатковувавши Earth Fundation, починає дарувати стипендії для артистів з усього світу: дає на один рік помешкання, при цьому сьогодні це один з найбільш престижних і хопових районів - Williamsburg. В будинку – три квартири, тобто одночасно там живуть троє митці. Течінг почув мене вперше під час виступу в Українському музеї, і запропонував свою "стипендію" - рік у Нью-Йорку. Так почалася фактично моя американська пригода- у великій, сонячній квартирі,котрій дивувалися всі мої нью-йоркські знайомі.(адже квартири там переважно маленькі) Це був рік співпраці з багатьма митцями, це був рік школи і розвитку. Але це не все. На хліб я мусила заробляти сама. Працювала кельнером у ресторані. В Америці є жарт: "Якщо до тебе приходить кельнер, то це актор, музикант або художник".

В останні дні мого перебування в Нью-Йорку стався 11.09.....

Зараз я також підробляю майстер-класами, викладанням у школах, приватними уроками. Вижити суто з нашого мистецтва неможливо. Хіба якщо займаєшся комерційним. Більшість моїх знайомих музикантів у США та Європі не живуть виключно зі своєї творчості. Знаменитий піаніст Ентоні Коулман мешкає в малесенькій-малесенькій квартир­ці. Щоб дійти до піаніно, мусить скласти ліжко, на якому спить.

В Україні є певна ілюзія щодо західного світу. Особливо, коли йдеться про заможність. Мені завжди хочеться розповісти, що на Заході є вибір, що кожний насправді може вибрати, як ти хочеш жити. Але - правду кажучи - такий вибір робити стає щоразу важче. Особливо, якщо хтось вибирає мистецький шлях. Про це можна довго розмовляти - це, мабуть, тема окремої розмови.

Цей рік у Нью-Йорку дав мені все, що я сьогодні маю. Починаючи від співпраці із зірками джазу та клезмерської музики Ентоні Коулманом та Френком Лондоном, і закінчуючи роботою з "Кронос Квартетом". Якщо хтось приїжджає у Нью-Йорк і має ідею, наполегливість, працьовитість, талант ну і, звичайно, добру долю- "фарт"– там його почують і побачать. Для мене -це епіцентр мистецтва.

Там суспільство дуже відкрите. Якось я вела заняття зі співів у театральній академії, де студентами були 20-літні актори й 53-літній режисер зі стажем роботи в три десятиліття. На майстер-класі гри на африканських бубнах бачила жінок за 60 років. Тобто немає зупинки- особливо, якщо йдеться про розвиток, про освіту. І не просто на словах- а в реальному житті.

Тоді також я познайомилася з Вірляною Ткач, Юліаном Китастим, Михайлом Найданом та іншими українськими митцями- тими, хто не боїться "плисти проти течії", не замикається в діаспорному" гетто". Хто намагається не відірватися від українського і водночас – ставати частиною культури й тієї країни, в якій живуть.

Один з моїх перших концертів у Нью-Йорку відбувся так. Я їхала до Бостона виступити в українській церкві. Під час репетиції зауважую, що зламалася моя індійська гармонія. Довідуюся через знайомих, що в Нью-Йорку живе Боб Ґодфрід, який їх ремонтує. Видзвонюю його. Каже: "Приходь. Я на фестивалі балканської музики звукорежисером працюю. В перерві гляну інструмент". Їду до катедри Святого Джона. Великий зал, усі танцюють, грає балканська брасс-оркестра. Внизу –в меншому залі- більш камерна музика. Боб швиденько ремонтує гармонію і каже: "Давай підійду до організаторів, виконаєш три пісні". Я співаю, а нагорі в той час зупиняються танці. Народ спускається, щоб випити води-пива-вина і трошки відпочити. Зала заповнюється людьми. Згодом на емейл приходить запрошення виступити на іншому балканському фестивалі. Виявляється, серед слухачів був музикант Матт Моран, котрий розповів про мене Лімор Томер, куратору фестивалю в Сохо. Після концерту в Сохо, Лімор підійшла до мене зі словами: "Був журналіст із The New York Times, про тебе вийде стаття". Я тоді навіть не розуміла, що насправді означає отримати критику в цій газеті. В Америці захоплюються музикою зі Східної Європи. Є буже багато балканських колективів. На цій хвилі я намагаюся пропагувати українську музику.

Коли виступала на Майдані, думала: а якщо це закінчиться поразкою? Дивлюсь на людей, сльози в очах, а не можу ж сказати, що боюся. Бо я то повернуся до Кельна – до своїх дітей і чоловіка. А вони? У готелі почула розмову двох примітивних німців: "Що вони тут не можуть розібратися – хочуть у Європу чи ні? Нащо вони нам? У нас свої Португалія, Греція й емігранти з Африки". Таких "не розуміючих", на жаль, багато. До того дуже професійно діє російська пропаганда. І це наша відповідальність, українців , що живуть в Європі, пояснювати, поясювати, пояснювати. На всіх рівнях - в черзі, на автобусній зупинці, на роботі, в розмові з батьками в школі, зі сцени...
На жаль цей "європейський рай" має свої страшні сторони. Але це мабуть теж тема окремої довгої розмови.

"Пливе кача по Тисині" я виконувала задовго до Майдану. Зараз цю пісню-реквієм виконую рідко. В осоновному на Заході, коли розповідаю про Україну, про "світло Майдану" і про те, що відбувається зараз.

–Донька останнім часом багато їздила до Краматорська, Слов'янська, Маріуполя. Вчила дітей веснянки співати, в'язати ляльки. Їй зараз світлі листи пишуть: "Моя дитина досі співає ваші веснянки", – розповідає про Мар'яну Садовську батько музикант Віктор Морозов, 65 років.

–Колись, на початку 1990-х, з друзями не вигадали нічого кращого, як одягнутися в народне вбрання і їздити від села до села, від міста до міста – й співати. В автобусах, на площах, на вулицях. Просто, щоб було видно й чути – ми є, і ніякі совєти нас не знищать. Як тільки почався Майдан, моє найбільше бажання було – повторити такий "тур", – ділиться Мар'яна Садовська.

Основний її репертуар – автентичні українські пісні, зібрані у фольклорних експедиціях, весільні й емігрантські композиції. Переважно акомпанує собі на індійській гармоні. "Драматизм постановок Садовської завжди лежав на межі несвідомого, там, куди розумом дістатися або непросто, або й зовсім неможливо. Там, де ми, в основному, проживаємо 2014-й, – пише музичний критик Ігор Панасов, 39 років. – Що ж до музики, то, звичайно, це стихія фолку та джазу – не стільки як музична форма, скільки як вільний дух, що дозволяє підбирати мову звуків навпомацки, не сильно переймаючись про жанрові кордони".

–Чую вашу музику вже довгі роки. Коли побачив вас на концерті на фоні відео з Майдану, здалося, що всі ці роки співаєте про Майдан, – каже 54-річний Марко-Роберт Стех, канадський літературознавець українського походження, у телепрограмі "Розмови про культуру" в березні цього року.

–Коли почався Майдан у грудні 2103-го, я співала моряцьку пісню, – говорить Садовська. – Зауважила, що там є слова: "наш корабель потопає". Викинула їх, бо бачу, що море наповнюється, ми повстаємо, з'являється сила, яку вже не можна буде знищити. А лемківську пісню "Пливе кача по Тисині" почала співати задовго до Майдану – понад 20 років тому. Зараз вона стала молитвою за упокій, як "Вічная пам'ять".

2006-го Мар'яна отримує нагороду німецького конкурсу Creole як найкращий виконавець World Music.

Comments are closed.