ВЕЛИКИЙ КАМЕНЯР ІВАН ФРАНКО

Блог Богдана Гордасевича«Але світ не пізнав його...»

«Трагічна розв’язка історії України, - твердив батько української історії Володимир Антонович, - викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його та брались піклуватись народною справою, мали у себе вельми недостатній запас культури»...

franko_portretЩе раніше, ніж з’явились ці гіркі слова, молодий 26-річний Іван Франко, за котрим після двох ув’язнень закріпилась слава соціаліста, що запрагнув перевернути світ догори ногами, глибоко розуміючи, який вплив на вироблення суспільної думки має література, у передмові до свого перекладу «Фауста» Гете вигукнув: «У нас нема літератури!» У нас, тобто галицьких русинів, які вважали себе генетично нічим не спорідненими з українцями Великої України, так само як і великоросами та поляками, заявив Іван Франко, нема такої літератури, таких письменників. Ні такої інтелігенції, яка має стати на чолі народної справи. Все, що «у нас» називається літературою, - то підпеньки, що ростуть на зтрухлявілих пнях, а не сильні могутні дерева. Це якась плісень, твань, що вкриває гниле болото, а не квітуча пахуча мурава. «Се щось таке, - писав він, - що твориться ні на землі, ні в воздусі, ні в воді, щось відірване від життя, від мислі, від сучасних інтересів, що постає і гине, не будячи в нікім цікавості, ні охоти, ні співуділу, а хіба рівнодушне здвигнення плечима».

1904(12)Так, у цьому винні письменники, які цілком відірвані від життя, а окрім того втратили почуття правди, совісті й труять читаючу громаду отою тванню, отим каламутним батом. Роками гусло болото, роками росла і розширювалась плісень. «Скільки живих серць заїла вона! - вигукне Франко. - Скільки щирих, здорових голосів - заглушила. Скільки сильних робучих рук обплутала, обкрутила в’язким лепехом!» Хіба варто дивуватись, що тепер бракує робочих рук, аби віддерти плісняву, впустити свіже повітря та сонячне світло до затхлого льоху. Чи варто дивуватись, що вся наша література, і політика, і все суспільне життя просякнуті брехнею, фальшю, звичайним пустомельством, облудою та демагогією. Хто найбільше володіє тими засобами облуди, той, хоч як дивно, найбільше цінується і в нашій літературі, і в нашій політиці, і в нашому суспільному житті...

У цьому, що творилось, винив не тільки письменників. Винив узагалі всю інтелігенцію, котра в своєму засліпленні звала себе «народом» та «суспільністю». Іван Франко вперше мав відвагу сказати їм: «А ви що? Якої діяльності не міг би повнити народ - правдивий народ - люд, той «великий незнакомець», якби вас не було? Оскілько гірше жилось би йому? А може б радше перевернути се питання та спитати: оскільки ліпше? Не забувайте, добродії ласкаві, що сяк чи так, а ви все-таки паразити на його тілі, їдці, не робітники, п’явки, не герої! Ви тота інтелігенція, що в сліпій гордості та гордій сліпоті відкидає від себе все, що не згідне з її думкою, привидами та забобонами. Та інтелігенція, що намагається бути консервативною там, де не потрібно, а під прогресом чи поступом розуміє повернення до часів Нерона І, найдивніше, під прогресом розуміє не що-будь, а тільки підвищення заробітної платні. Тота інтелігенція хіба ж могла і може сплодити іншу літературу?» - в пориві до читачів звертається Іван Франко. І сам відповідає:»Гнила суспільність не видасть собі здорових та сміливих заступників, писателів. Поетів, а хоч би такі чудом божим явилися, вона не прийме їх, відтрутить або - що гірше - затопче, оглушить. І куди ж тут постати та розвиватися літературі в правдивім значенні того слова? Адже література - се передовсім свідома, розумна праця, а у нас досі що й роблено, то роблено іменно несвідомо, случайно, без ясної думки, без переконання о доброті і пожиточності того, що робиться. «От так собі!» Се наше рідне речення найкраще ціхує наше рідне недоумство».

Яка страшна правда! Ніби оті слова написані вчора. Сьогодні. Хіба з тією різницею, що в часи Франка за ту фальш та облуду ніхто ні титулів, ні звань не присвоював. Присвоювали собі самі виробники тієї облуди. Між своїми. Були «орли Русі», а опісля «Орли Руси-України», були «батьки народу», «неперевершені патріоти», «захисники народу», «проводирі» та інші. Осип Маковей нарахував аж 48 різновидностей тих патріотичних титулів. На основі здобутого титулу можна було розпочинати передвиборну кампанію за найголовніший і найповажніший в ті часи офіційний титул, що звався послом . Від того, що обраного патріота обирали і посилали в парламент чи сейм захищати права того народу, який вони представляли. Чого тільки не обіцялось у тих передвиборних кампаніях, чого тільки не говорилось у передвиборних програмах, і як швидко про все забувалось, коли, врешті, патріот, котрий любив Русь, «за те, що гарно вбрана» в етнографічний костюм, і ставав послом. Слово «народний депутат» чогось не заведено було вживати, а точніше, якось соромно. Зрештою, в ті часи вибори були по куріях, яких було декілька і одна з них була селянська. Вона давала порівняно невелику кількість послів.

Все радикально змінилося в епоху ближчу до нас і в котру Франкові вже не довелось бути. Точніше, тоді, коли його називали полум’яним революціонером, мало не предтечею Жовтневої революції, а також - після Горького - запроваджувачем в українській літературі соціалістичного реалізму.

І саме йому, Івану Франкові, як, до речі, Бєлінському та Лессінгу, вдалось викликати літературу з небуття. З 1893 року вона називалась русько-українською, а згодом українською літературою. Франко став її найчільнішим працівником і відкрив можливість бути в цій літературі цілій плеяді письменників з Великої України, де діяли валуєвські та омські заборони українського слова. Для них організовувалися нові видавництва і здобувалися вже діючі журнали. Для них він був найсуворішим критиком, і кожен з них зазнав його благотворного впливу. Створена тим поколінням українська література стала її золотим фондом, а водночас найдемократичнішою літературою, якої не знав світ, і в цьому також його велика заслуга. Його постійне нагадування про святий обов’язок письменника перед своїм народом викликала злість, а невтомна праця - заздрість. Випущений 1898 року до 25-річного ювілею його письменницької та наукової діяльності бібліографічний покажчик творів виглядав більш ніж переконливо. З ним не могли позмагатись всі тогочасні письменники та попередники щодо кількості написаного. Навіть найзапекліші політичні вороги Івана Франка, які поряд з тим були й літературознавцями та літературними критиками, визнавали, що Іван Франко сягнув вершин Шевченкової творчості. Це щодо якісного й кількісного показника творчості Каменяра...

Заявити, що «у нас нема літератури» і створити таку, щоб можна було сказати «у нас є література», окрім всього, для нього означало показати, якою вона має бути та якою вона є в інших народів. У спадку Івана Франка більше половини творів складається з перекладів з чужих мов. Коли ж говорити про поезію, то вона становить дві треті написаних Франком поезій. «Коли правда те, - писав він з цього приводу, - що головне значення поезії в тім лежить, що вона розширює нашу індивідуальність, збагачує душу такими враженнями і почуваннями, яких вона не зазнала би в звичайнім житті або не зазнала би в такій силі і ясності, то думаю, що передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий мір зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».

00403626_n1Іван Франко в нашій культурі був першим європейцем, бо привів чужомовну Європу в нашу літературу і в нашу культуру. Як польська, так і німецька та австрійська літератури, мають повне право вважати його своїм класиком. У творах чужими мовами він торкався тих проблем, яких не торкались ці літератури, а окрім того, він, подібно до Шевченка, не дочікувався перекладу своїх творів на інші мови, а тому писав тими мовами ці твори сам. Надто вони були актуальні і він хотів, щоб через нього всі інші народи почули голос його народу. Саме він відкрив німецькомовним читачам творчість Тараса Шевченка, про якого сказав, що його політична поезія буде перепусткою української культури у світову культуру, оскільки жодна література такою поезією похвалитись не може. Він дотепер не має рівних серед письменників до кількості перекладеного і до кількості мов, з яких робив переклади, ні в нашій, ні в чужих літературах. Особливо активно він працював у той період, коли 1908 року хвороба відняла від нього руки і він не міг ні перегорнути сторінки книжки чи рукопису, ні писати. Йому здалось, що він не встигає перекласти для українського читача ще багатьох творів, яких би варто було перекласти з чужих літератур і збагатити, як писав, душу свого народу. Він і помер за перекладами трагедій Шекспіра...

Питання наближення інтелігенції до свого народу йому боліло особливо. У створеній ним 1890 року Радикальній партії він давав явний шанс інтелігенції виконати свою історичну місію і бути справжнім провідником свого народу. 1898 року, напередодні виходу з цієї партії, він у статті «Дещо про себе самого», що була передмовою до польського видання оповідань «Галицькі образки», про цю ж інтелігенцію писав з болем: «Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру.»
Створена ним радикальна партія розпалась на інші партії, кожна з яких рвалась до впади, а лідери їх ще красивіше навчились розсипувати обіцянки, не відчуваючи навіть докорів сумління, що колись прийдеться за содіяне відповідати...
1899 року він не тільки покинув Радикальну партію, від якої сторонились інтелігенти, а й перейшов до Націонал-демократичної партії своїх постійних опонентів, яка складалась майже з тих, хто претендував на звання проводирів всього народу. Приніс туди програму радикальної партії. Вчинив майже так, як зрадник Мирон з його поеми «Похорон». Хотів своєю присутністю, своїм словом навернути їх до проблем народу, зробити їх справжніми провідниками народу, котрим маніпулювали досі на свою користь та котрий у політичних справах залишався й надалі сліпим. Проте сталось щось фатальне й непоправне: його ім’я керівники партії стали використовувати для здобуття мандата в парламент та сейм. Зовсім не дбаючи про народ та його вимоги, про який стільки говорилось і від імені якого їх вибирали у виборні органи.

Як розгніваний Мойсей, він кинув свої скрижалі. Зійшов з політичної арени і вирішив зайнятись письменницькою та науковою роботою. Розроблена колись ним програма радикальної партії тепер закладалась в основи нових партій...
Він приходив до щораз твердішого переконання, що партії в Галичині - лише прикриття для власних інтересів, а будівництво України, яке кожною з них проголошувалось, велось виключно у свої власні кишені. Мова про майбутню Україну, вважав, можлива тільки тоді, коли бажанням мати її і бути господарем у власному домі, а не слугою, перейме кожну людину, кожного члена суспільства. Пророкував велику катастрофу, коли така держава прийде якимсь іншим чином, а не буде виборена і вистраждана кожним.

На переломі століть зчинилася суперечка про те, чи взагалі варто порушувати питання про утворення незалежної української соборної державності. Тоді більшість «патріотів» схилялась до думки, що «нам» і так непогано під покровом Габсбургської монархії, бо там забезпечені всі «наші права». І коли прозвучали думки, що справді нема чого тратити сили та гноїти по тюрмах своїх синів, Іван Франко знову заговорив. Його стаття «Поза межами можливого» ставила крапку у всіх його пошуках дороги до того, що назвав «українським ідеалом». Він, відомий соціаліст, радикал, тепер визнавав: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні кривди та поневолення відійдуть у сферу історичних споминів». Розумів, що поки що ідеал національної самостійності лежав для українців з точки зору тодішньої перспективами поза межами можливого, але збуватись того ідеалу - злочин. «Ми мусимо, - писав як заповіт для нащадків, - серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його собі, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина».

1904 року він стояв перед скульптурою Мойсея Мікеланджело в Римі.
1905 року вийшла поема «Мойсей». «В своїй убогій хаті, - згадував М.Коцюбинський, котрий застав Івана Франка за роботою над поемою, - сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу полонив своєю поемою»:

«О Ізраїлю! Якби ти знав.
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, -
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю».

1913 року Україна свідомо святкувала його сорокаріччя письменницької та громадської діяльності. Свідомо вибрала цю дату. Дала зрозуміти, що його слова не впали у кам’янистий грунт. Навіть оті з 1897 року: «Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості. Братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу - цю обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, гак мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?»
І тепер, звертаючись до свого народу, замученого і розбитого, котрому віками судилось бути паралітиком, вкритим людським презирством, на роздоріжжі, якому на «таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїздних», але котрий поволі піднімається з колін, відчуває жадобу світла, правди й справедливості і шукає до тієї правди, світла та справедливості дорогу, благословив його у «мандрівку століть» своєю вірою:

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольнім колі...

Роман Горак. «Літературна Україна», №25 (5112).
30 червня 2005 р.

Втеча від Франка

Перша поетична збірка Івана Франка «З вершин і низин» вийшла навесні 1887 року - через 50 років після виходу в світ альманаху «Русалка Дністровая», від котрої починається відлік нової української літератури в Галичині. Цей альманах Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького, названих «Руською Трійцею» - після виходу був заборонений і не розповсюджувався.

У «Передслів’ї» до «Русалки Дністрової», написаному Маркіяном Шашкевичем - знамениті слова, що стосуються стану нашої тодішньої літератури: «Судилося нам послідніми бути, бо коли другі слов’яни вершка дохаплюються, і якщо не вже, то небавком з повним ясним сонцем побратаються, нам на долині в густій студенній мряці гибіти». Зрештою, ці слова стосуються будь-якої ділянки галицького українського життя, бо не всі тодішні українці визнавали себе українцями; вони радше іменували себе русинами, які, мовляв, нічого спільного з українцями не мають. Ця теза напочатку XIX століття активно підживлювалася зусібіч. Не зважалося навіть на те, що з’їзд наукових сил Галичини (так званий Собор руських учених) 1848 року проголосив єднання з українцями. Знехтувано було і цей факт. Термін «український» у галицькій термінології офіційно з’явився 1893 року завдяки Іванові Франку.

fr51Іронія долі полягала в тому, що в історію української літератури Іван Франко входив зі сторінок москвофільського студентського журналу «Друг». У ньому він дебютував 1874 року. Цей журнал доводив, що ми «настоящіє рускіє» і закликав молоде покоління докласти всіх сил до якнайскорішого злиття з матушкою Росією та літературою Пушкіна. Журнал мав стати мостом для такого єднання.

Та склалося так, що Іван Франко за дуже короткий час змінив орієнтацію москвофільського журналу, зробив його народовецьким, друкував у ньому інші зразки літератури - помістив свої «Бориславські оповідання». Твори Франка викликали шок у тодішньому суспільстві. Вони стали однією з причин закриття журналу та однією з причин судової розправи над Франком через три роки після його дебюту. Франка звинуватили в поширенні соціалістичних ідей. Хотіли зробити з нього соціаліста і зробили. Як «симпатика» соціалізму посадили навіть у тюрму. Згодом совєтські дослідники навперейми показували Франка переконаним ідеалістом, деякі відхилення в якого, мовляв, спричинені лише тодішніми суспільними умовами. Івана Франка вип’ячували як першого перекладача марксистських творів, на основі яких він навіть склав програму галицьких соціалістів. Та осуд Франком марксистської теорії щодо поняття державності вважався «збоченням»Франка через його «незрілість». Мовляв, він не здатен був піднятися до повного розуміння марксизму...

1882 року - через п’ять років після суду, Іван Франко, відомий публіці переважно з газетних та журнальних публікацій, робить чергову «прикрість» галицькому суспільству, заявивши: «У нас нема літератури». Розумів під цим віддаленість літератури від життя народу. І хоч поштиве галицьке суспільство осуджувало цю заяву як черговий «вибрик» Франка, усе ж вона таки вплинула на дальшу долю української літератури в Галичині.

7223-1024x576Іван Франко входив у нашу літературу в тяжкі часи. Не було вироблено норм літературної мови, починалися безконечні азбучні та правописні війни. Бракувало гімназій, наприклад, де Франко навчався, «руська мова» була надобов’язковим предметом. Не було підручників для навчання.
Іван Франко розумів, що такий страшний вакуум треба конче заповнити. Писав, творив справжню літературу. Його першу збірку «З вершин і низин» сучасники називали другим «Кобзарем».

Маючи Івана Франка, українська література виходила на дедалі вищий рівень. Ставала зразком для інших літератур.

Іван Франко почав розробляти в літературі робітничу тему, випередивши в тому російську літературу. І тут совєтська ідеологія почала по-своєму для себе «переварювати» Франка: методично опускала його на селянський щабель.
У 1881 році Франко створив суспільству перший маніфест: «Не пора, не пора москалеві, ляхові служить!». Актуальність його була виняткова. Боляче тільки, що від Франкового заклику минув уже 121 рік, а віз і нині там...
Іван Франко став організатором першої політичної партії з детально відпрацьованими програмами і статутами, з чітко визначеними механізмами дії. І не його вина в тому, що створена ним партія розлетілася, що стали створюватися українські партії, які навіть у найвідповідальніші для нації моменти не знаходили спільної мови.

Українську культуру Іван Франко бачив не як окремішнє явище, а як одну з частин у загальному ланцюзі людської історії та культури.

«Коли правда є те, - писав він, - що головне значення поезії у тім лежить, що вона розширює нашу індивідуальність, збагачує душу такими враженнями і почуваннями, яких вона не зазнала би в звичайнім житті або не зазнала би в такій силі і ясності, то думаю, що передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування».
Якби зібрати всі твори, перекладені Франком (знав 15 мов і робив з них переклади), можна було б укласти багатотомну антологію світової поезії. За обсягом перекладених творів з різних літератур Іван Франко не має собі рівного не тільки в нашій, а й у світовій літературі. Перекладав тільки те, що приносило чи могло би принести користь нашій культурі.

Його принципова позиція стосовно завдання літератури загальновідома. Загальновідомою є Франкова нетерпимість до письменників, які легковажать літературою, трактують її як забавку. Був нестерпний Франко до безідейності та ідейної розлізлості молодомузівців, за що тепер на нього нарікають у своїх дисертаціях дослідники творчості Івана Франка.

Громадська позиція Франка наплоджувала йому ворогів. Вони провалювали його кандидатуру на виборах чи то до сейму, чи до парламенту, відкинули його від викладання у Львівському університеті. Арешти, переслідування стали звичними Франковими супутниками. Найбільше бруду було вилито на нього за життя. За ним свої шпурляли камінням, надсилали йому шнурок, щоб повісився, гналися за ним з ціпками, як це робили польські ура-патріоти. Він, що найбільше зробив для просвіти рідного народу, часто був зневажений рідним товариством «Просвіта»...
Усе повинен був стерпіти. Якби сьогодні зібрати все, що написано проти Івана Франка, то вийшло б багатотомне чтиво, серед авторів якого були б і шкільний учитель Івана Франка Іван Верхратський, редактор «Друга» Степан Лабаш, композитор Анатоль Вахнянин, учений Іван Пулюй, Микола Садовський і десятки інших, зокрема й Михайло Павлик. Коли б сьогодні хтось і хотів очорнити Франка (це в нас у моді й актуально), то нічого б нового вже придумати не можна було. Усе зроблено з ювелірною майстерністю. Такий збірник конче треба було б видати: ми подивилися б на самих себе, на свої душі...

І попри все Франко залишається Франком. Стоїть у нашій культурі як людська совість, як наш національний докір. Він був і залишається нашим Вічним Революціонером. Для нас, що вічно бунтуємо і ніяк не можемо заспокоїтись. Для усіх скривджених і принижених. Навіть сьогодні.

Які знайдемо слова виправдання перед тими, що прийдуть після нас, за спалену церкву в Нагуєвичах, за зникле при тому Євангеліє, подароване в кутих срібних шатах церкві, за зниклу срібну дарохранительницю, даровану селу паном Нагуєвицьким, за спалені документи родовідного характеру мешканців села, за сплюндровану могилу батька Івана Франка на місцевому цвинтарі і наругу, вчинену над нею, за спалений Музей-садибу Івана Франка (досі сучасні пінкертони не можуть знайти винного, а минув давно вже рік від того часу). Врешті, які були вагомі докази для перейменування Театру опери і балету у Львові?

За кожної суспільної формації Івана Франка подавали кастрованим, купюрованим, спотвореним, перекрученим. Його ніяк не можна було вкласти в якесь певне ідеологічне ложе. І кожна формація стосовно Франка хотіла «сказати свою правду». Настала пора на правду і тепер, бо в минулому її «не давали сказати». Справді: пора сказати, що 1907 року, у зв’язку з тим, що М.Грушевський переніс редакцію Літературно-наукового вісника до Києва, Франко був позбавлений заробітку на прожиття - був викинутий на вулицю. Пора сказати, що саме завдяки працям Івана Франка у виданнях НТШ це товариство було визнане Академією наук українців. Пора сказати, що Франко був доведений до того, що йому загрожувала голодна смерть (до речі, 1942 року з голоду помер його рідний брат у Нагуєвичах Захар Франко), а тому опікун Івана Франка Карло Бандрівський змушений був звернутися до уряду Австро-Угорщини за допомогою і той уряд дав її своєму заклятому ворогові. Як пояснити, чому по всій Галичині 1913 року почався збір грошей Іванові Франку на «ювілейний дар». Зібрали тоді чималу суму грошей, але з того Франко майже нічого не скористав. Дар було складено в товаристві «Дністер» («найкращі традиції» і «найкращі гарантії») і пропав. Списали на окупаційну російську владу, яка пограбувала банк. Минулося. В нас завжди і всюди списували наші гріхи і недоліки на наших «вороженьків», обезсмертнених у нашому Державному Гімні.
Франка ненавиділи і ненавидять, бо змушував нас шукати причину наших невдач та бід не в тих «ворогах інших», в собі. Вичавлювати із себе раба по краплині. Він рівняв хребти. Це боляче. Ми не хочемо про це говорити.
Не «рекомендується» нагадувати про те, в яких умовах жив Іван Франко, в якій нужді і що він зробив для України. Не дай, Боже, хтось побачить аналогію у тому порівнянні і запитає їх, ситих і вдоволених собою, що зробили вони для України, і подивитися, в яких умовах перебувають вони.

Не можна вже заборонити Франка. Дико якось це буде виглядати. Можна навіть почати розмовляти про те, що треба випустити 100-томне видання. Треба друкувати ті твори, які стосуються передбачень Івана Франка щодо розвитку суспільства та української державності. Його передбачення мали більш тверду й реальну основу. Надто добре знав Франко свій народ, ще краще знав його лідерів. Саме завдяки його логіці збудилося у нас Січове Стрілецтво, прищеплено суспільству ідею української державності. Франко застерігав нас від того, що маємо нині, не тільки науковими та популярними статтями, а й художніми творами. Ми не можемо не пізнавати себе в поемі «Похорон», ми не можемо не бачити проблем «Івана Вишенського».
Від Франкових застережень ми просто відмахуємось. Не хочемо зрозуміти ні своїх промахів, ні причин. Не хочемо визнати, що найголовніші й найстрашніші причини - в нас самих...

Ми - не йдемо до Франка. Ми весь час тікаємо від нього. Це наша традиція. На жаль...
Роман Горак, «За вільну Україну»,
30-31 серпня 2002 р.

Багряні півонії Франка

Уже стало традицією, що 28 травня кожного року о 16-ій годині на підлогу перед плетеним кріслом, в якому того дня помер Іван Франко, студенти Львівського національного університету, названого його ім’ям, кладуть букет багряних півоній. Саме ті квіти першими поклали на труну Івана Франка їхні попередники, студенти 1916 року. Вони були тими, хто опікувався Іваном Франком в останні дні його перебування на цій землі.
В тому плетеному кріслі він чекав, коли з-за хмар вигляне сонце. Дуже хотів ще раз побачити його. Не дочекався... Воно ринуло в його скромну кімнату, коли він уже назавжди заплющив очі. Це було о 16 годині. Від того часу і зупинено годинник, що його він купив для своєї оселі.
Як і завжди, той День у Львові розпочинається Службою Божою за Іваном Франком, яка відправляється у церкві Святої Софії, що дала назву цій частині Львова та котра є поряд з хатою Івана Франка. Вже стало також традицією, що відправляє це величне Богослужіння парох цієї церкви, отець Богдан Смук, викладач богослов’я та редактор журналу «Сівач». Традиційно на таких Богослужіннях співає хор майбутніх дяків наших церков, студентів музично-богословського училища під орудою відомого диригента Михайла Телюка. Красиві, молоді і свіжі юначі голоси з’єднані в натхненній молитві за генієм українського народу Іваном Франком.
Після відправи цей же хор у кімнаті, де помер Іван Франко, співає канти та псалтирі з нагоди тієї сумної урочистості до Бога. Цього року врешті до Музею повернулася ікона Божої матері, яка висіла тут, коли жив Іван Франко. Вона прикрашена вишиваним рушником з батьківщини Ольги Хоружинської - дружини Івана Франка.
Опісля свою пошану Іванові Франку складають діти, для котрих залишив стільки безсмертних творів і про майбутнє яких постійно піклувався. Право скласти шану виборюють школи України. Торік таке право вибороли учні з м. Підволочиська Тернопільської гімназії. Вони відкрили у своїй школі прекрасний Кабінет-музей Івана Франка. Цього ж року таке право виборов Будинок школяра Шевченківського району міста Львова, директором якого є Я.Городиловський. Учні показали чудову композицію з творів Івана Франка «Хтось добрим словом і мене згадає». Автори - Г.Курганська, І.Городиловська, Т.Свищ та Л.Казидуб.

Рівно о 16-й годині на Личаківському цвинтарі, де спочиває Іван Франко, розпочинається за ним панахида, її традиційно відспівують о. Богдан Смук та прославлений чоловічий хор церкви Архистратига Михаїла у Львові «Благовіст» під орудою заслуженого діяча мистецтв України Я.Мелеха.

Традиційно звучить похоронна пісня «Тихо вітер повіва, з колокольні дзвін гуде» Віктора Матюка на слова Івана Гушалевича. Її виконували в день похорону Івана Франка великі зведені хори товариства «Боян». З «язичія» українською мовою слова Івана Гушалевича для «Благовіста» переклав Ігор Калинець.

Квіти, спільна молитва всіх, хто прийшов на могилу, і закличний національний гімн «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить». Цю пісню 1881 року написав 25-річний Іван Франко у відповідь тим, хто радив українцям покинути думку про свою державність і подбати про те, як вигідно асимілюватися між москалями і поляками.

Після панахиди торжества були перенесені в Національний театр імені Марії Заньковецької. Народний артист України Святослав Максимчук читав поезії Івана Франка. Як завжди розпочав з останнього вірша Івана Франка, який став для нас заповітом: «Не мовчи, коли гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить. Говори! До німої стіни говори, тільки не мовчи і не здавайся...»

Проте дні пам’яті Івана Франка у Львові розпочалися днем раніше. На сцені Львівської Опери в той день йшла опера Ю.Мейтуса за безсмертною драмою Івана Франка «Украдене щастя». Партію Миколи Задорожнього співав народний артист України В.Ігнатенко. Співав, як завжди, прекрасно. Гастролями цієї драми в західних областях України продовжує дивувати глядачів Національний театр ім. Івана Франка з Богданом Ступкою у головній ролі.

А 29 травня у «Франковій вітальні» Музею відбувся виступ переможців обласного конкурсу читців - учнів шкіл області на краще виконання творів Івана Франка, організований Музеєм Івана Франка разом з Головним управлінням освіти і науки Львівської облдержадміністрації. Автор ідеї і організатор конкурсу - заступник директора з питань наукової роботи Музею, член Національної спілки театральних діячів України, заслужений діяч культури Польщі ( йому, як завжди, ще не додумались дати звання «Заслуженого діяча мистецтв України») - Петро Зозуляк, голова журі - народний артист України Святослав Максимчук. За проминулий рік право виступати в завершальному концерті вибороли А.Якубовська, М.Брич, О.Гупало, Х.Стець, Х.Каровець (М.Львів), В.Довгань (Бродівський р-н), Л.Федорас (Стрийський р-н), Г.Яремчук (Пустомитівський р-н), М.Писанич (м. Турка), І.Шмуль, І.Кострицький (Самбірський р-н), І.Баункетнер (Дрогобицький р-н) та Богдан Михайлишин з м. Дрогобича, що був переможцем торішнього конкурсу.
Роман Горак, «За вільну Україну», 3 червня 2003 р.

Міфи про Івана Франка

Іван Франко - одна з найнеординарніших постатей української культури. У радянські часи його представляли у шкільних підручниках не інакше як «вічного революціонера». Згадуючи при цьому й інші ідеологічні ярлики, які так і залишились у нашій свідомості. Насправді ж постать Івана Яковича, як і багатьох класиків, обросла численними міфами. І розібратися тут допоможуть лише фахівці...
Приводом для нашої зустрічі з Романом Гораком, директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, стала 147-ма річниця з дня народження класика. До речі, незабаром світ побачить чергова книжка із багатотомного видання львів’янина про Каменяра.

«Український читач усе сприймає на віру»
- Скажіть, чи багато є міфів про Івана Франка?
- Так, багато. Але мушу зазначити, що замість розвінчаних міфів виникають нові. Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка - це ті знакові фігури, які мусять обростати міфами. І, як показує досвід, їхні імена завжди будуть використовуватися тією чи іншою ідеологією.

Знаєте, боротьба за Івана Франка почалася ще за його життя. Абсолютно різні, діаметрально протилежні партії шукали у його творчості те, що хотіли знайти. Не стала винятком і Комуністична партія...

Іван Франко настільки багатогранна фігура, що боротися зі створенням міфів навколо його постаті надзвичайно важко. Особливо коли йдеться про напівправду: є реальна основа, а далі дофантазовується «як потрібно». А коли йдеться про соціальні, економічні, партійні питання, в яких читач малокомпетентний, то й поготів!

Тим більше, що український читач усе сприймає на віру. У нашого класика є багато такого, що вимагає уточнень, зовсім інакшого трактування, осмислення. Зокрема, щодо горезвісного соціалізму Івана Франка.

- Власне, дуже часто у радянські часи наголошувалось, що він затятий революціонер і соціаліст. Наприклад, говорили, що Франко ледь не півжиття перекладав Карла Маркса...
- Він дійсно перекладав «Капітал», але дуже швидко розібрався, що й до чого. До того ж, треба уточнити, що він перекладав тільки ту частину, де йдеться про критику капіталізму. Окрім того, Франко був першим критиком теорії держави Енгельса, програми з отим відомим висловом «Привид бродить Європою». Та чомусь про це ми й зараз боїмося говорити.
- Усім відомо, що Франко потрапив у в’язницю за соціалістичні переконання...
- Але нерідко свідомо перекручується й замовчується, чому так сталося. Річ у тім, що Михайлові Драгоманову підсунули провокатора - поляка Котурницького, який мав розвезти за певними адресами книжки. До цієї історії навмисне припасовують револьвери та інші атрибути шпигунства і класичної революційної діяльності.
Однак наслідки були сподівані: заарештували кілька осіб, серед арештованих - Михайло Павлик та Іван Франко. У газетах навмисне підняли галас про «привид соціалізму» у Галичині. Зрозуміло, що Івана Яковича засудили. І тут, що хотіло суспільство, те й дістало - Франко став переконаним соціалістом!
- Нас також запевняли, що «революціонер Франко» співчував і любив робітничий клас.
- Цикл «Бориславських оповідань» Івана Франка на робітничу тематику - це просто страх перед монстром, молохом, який наступає на Західну Україну...
Іван Франко у своїх творах шукає причини наших негараздів, нашого невміння організувати себе як націю. Він переконаний, що причина у нас самих: ми не хочемо збагатитися, самі дозволяємо себе експлуатувати, а потім кричимо й плачемо.
Теж дещо дофантазували комуністичні ідеологи...
- Аякже «Вічний революціонер»?
- Цей твір варто уважніше прочитати. Тут абсолютно не йдеться про більшовицьке розуміння революційності. Франко просто пише про революційний дух, який весь час людину спонукує йти вперед, не дозволяє застоюватися на місці. І все!

«Франко в особистому житті був не подаруночок»

- Сьогодні не люблять згадувати, що Франко не надто дружив з «Просвітою»...
- Так. Преса велику рекламу зробила його соціалістичним поглядам і багато писала про той соціалізм, який буде відбирати у багатих майно і ділитиме між бідними. Суспільство залякували спільними кухнями і спільними жінками... Тому не дивно, що Іван Франко опинився в опалі. Порядні люди навіть боялися з ним зустрічатися, його могли просто вигнати з читальні «Просвіти». Крім того, Франко був надто принциповий, мав негнучкий характер, через що - й багато ворогів.
- І досі дехто сумнівається, що Франко був українцем...
- Питання про національність Івана Франка виникло у 1897 - 1898 роках, коли він почав активну політичну діяльність. З метою компрометації про нього вигадували багато чого. Зокрема, що він жид. Основні докази: рудий і не ходить до церкви. Навіть говорили, що насправді він не Іван Франко, а Ян Френкель.
Ще одна версія про неукраїнське походження поета досі розробляється деякими «інтернаціоналістами». Мовляв, таке світило, геній, не може вирости на українському грунті. Йому приписували німецьке або польське походження. Але церковні метрики підтверджують, що і зі сторони батька, і зі сторони матері всі були українцями, греко-католиками.
- Чи дійсно батько Франка був простим ковалем?
- Дійсно. Він був неграмотним, але шанував книги і мав їх вдома. Любив освічених людей і навіть дружив із місцевим вчителем. Мати Франка - Марія Кульчицька - збідніла шляхтянка. Гонор у сім’ї був. Це були люди, які заради освіти дітей могли продати шматок поля.
- Подейкують, що Франко був не таким уже й зразковим сім’янином. Що не кажіть, а поетові потрібні музи...
- Він просто був нормальним мужчиною. Відомі його рядки «Тричі мені являлася любов...» З його листів до Агатангела Кримського відомо, що він спочатку закохався в Ольгу Рошкевич. Їхня любов тривала десять років. Потім Франкові припала до вподоби Юзефа Дзвонковська і він хотів з нею одружитися, але особа «голубої крові» з польської щляхти йому відмовила. Третя любов була Целіна Зигмунтовська-Журовська.
Франко признавався, що з своєю дружиною Ольгою Хоружинською одружився без любові, з розрахунку, аби взяти за дружину освічену українку. Потім ці слова інтерпретували як завгодно, а всі невдачі Франка списували на цю жінку. Особисто у мене вона викликає велику повагу і симпатію.
Ольга Хоружинська походить з Харківщини, з дворянського роду, вона мала прекрасну освіту. Вони зустрілися у 1895 році в Києві. Якщо зважити, що Франко практично був дисидентом, жив із примітивної роботи - дописувань у газети, і через свою репутацію ніяких перспектив на державну службу не мав, то це був сміливий крок з її боку. До речі, Ольгу всі відмовляли, але вона й слухати не хотіла.
Окрім того, Франко в особистому житті був не подаруночок, мав впертий характер. Знаєте, жінка кожного письменника чи поета - страдниця, і Ольга Хоружинська не стала винятком. Галицьке суспільство практично довело її до божевілля. Для мене це беззаперечний факт.
Між іншим, коли вийшла моя книжка «Тричі мені являлась любов...», до музею почало приходити немало людей з історіями, що, мовляв, як не вони, то їхні родичі мали інтимні стосунки з Іваном Франком. Навіть приїжджала бабця, яка переконувала, що спала з Франком... через десять років після його смерті!

«Усе було вирішене ще у заповіті»

- Кажуть, один із синів Франка, Петро, був знищений радянською владою. Це правда?
- Так, є версії, що його спалили у Золочеві або у Харкові. Але я переконаний - це не так. Його, як і всіх активістів радянської влади, евакуювали під час війни. Петро Франко викладав в університеті, був директором музею Франка. А загинув він зовсім випадково - у поїзді під час бомбардування.
- Чи були якісь проблеми зі спадщиною українського генія? Ходять різні чутки...
- Усе було вирішено ще у заповіті, складеному Іваном Яковичем. Усю епістолярну спадщину та рукописи мало отримати Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Так воно й сталося.
У 1950 році, коли НТШ було ліквідоване, все відправили у Київ - архіви вантажили на машину як дрова. Але, на щастя, була така жінка Марія Деркач, яка передбачила можливі наслідки і поїхала услід за рукописами. Вона навіть жила при Інституті ім. Т.Шевченка НАН України, аби доглядати за ними. Завдяки цьому практично все збереглося. Нині виникла ідея повернути рукописи до Львова.
Особисто я проти цього, бо у нас немає спеціалістів, що працювали на такому рівні, як у Інституті ім. Т.Шевченка. Окрім того рукописи зберігаються в ідеальних умовах, яких у Львові немає, разом із рукописами Тараса Шевченка та Лесі Українки.
Щодо матеріальної частини спадщини, то Франко заповів її своєму синові Тарасу, з умовою, що він розподілить усе між іншими дітьми, Петром та Ганною, а дружина Ольга буде довічно на їхньому утриманні. (Найстарший син Андрій помер у молодому віці. - Авт.).
Будинок Франка викупила держава у його родичів. Вони отримали належну компенсацію.
- До речі, а хто діставав гонорари за публікації творів Франка?
- Дружина Івана Франка одержала гроші за 30-томне видання плюс радянський уряд призначив їй пенсію - 50 доларів. Це основна сума, на яку жила вся родина. До речі, за світовими правилами родина має право на кошти від публікацій впродовж 15 років. Для Франків зробили виняток - вони отримували гонорари 50 років...
- І наостанок: на хвилі здобуття незалежності України Тараса Шевченка, як на мене, перетворили на лубочного ідола, а Франка й не згадували. Чому?
- Це абсолютно нормальна реакція. Шевченко - це чуттєвість. Шевченко показав українця, проблеми якого всім зрозумілі. А Франко - це вже вихователь. Він прагне змінити людину, яка звикла весь час підлаштовуватися, він прагне сформувати людину, яка стане господарем у своїй хаті. А це процес болючий, важкий, неоднозначний.
Окрім того, в пам’яті людей ще залишилось засвоєне у школі сприйняття Франка, як прихильника більшовицького режиму, як революційного демократа... Насправді ж, ще раз підкреслюю, він надто складний, багатогранний і не всім по зубах.

Тетяна Шевченко, «Експрес», 4-11 вересня 2003 р.

Іван Франко та Михайло Грушевський

Знайомлячись із вражаючими фактами життя найвидатніших українців, іноді мимоволі шкодуєш, що у XX столітті не знайшлося «нашого Плутарха», який би описав нелегкі долі борців за національне відродження Вітчизни так же яскраво, психологічно достовірно й філософськи глибоко, як це зробив уславлений давньогрецький класик.
Звісно, що паралель не треба тлумачити примітивно; адже уявлення про сенс людського життя, його приховані рушійні сили та суть світу за 2000 років, що минули з плутархових часів, зазнали, м’яко кажучи, вельми значних змін. Але в порівняльних біографіях людей, що присвятили себе вищій меті - служінню Батьківщині, є все ж таки немало спільного. І якщо ми візьмемо, умовно кажучи, такі «пари» визначних діячів української історії минулих століть, як, наприклад (даруйте за суб’єктивність відбору!) Богдан Хмельницький і Іван Виговський, Іван Мазепа та Пилип Орлик, Михайло Максимович і Микола Гоголь, ба навіть ціла «велика трійця»: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, - то неважко буде побачити багато спільного в оцих долях. Всі вони не просто близько знали один одного - їхні життя тривали «в паралельних вимірах»: мета - благо України, її свобода, духовний розквіт та соціально-культурний прогрес.
Коли ж йдеться про добу національного відродження України (кінець XIX - початок XX ст.ст.), то впадає в очі «блискучий тандем» двох велетнів визвольного руху нашого народу. Це Іван Якович Франко і Михайло Сергійович Грушевський. Масштаби обох постатей такі, що доречним буде порівняння з генієм України №1 - Тарасом Шевченком. Обидва вони своїм подвижницьким життям торували шлях до незалежної української держави, що, нарешті, постала 12 років тому.

Єдність: Україна у нас одна

Отож, спробуємо дуже коротко окреслити «маленький порівняльний ескіз» двох життєписів великих українців - геніального Каменяра і першого Голови Української Центральної Ради. Перше, про що варто сказати - це необхідність звільнення від стереотипів минулого. Бо в радянській історіографії хоч і не заперечувався сам факт багаторічного особистого знайомства й дружнього листування Грушевського та Франка, акценти ставилися вельми тенденційно.
«Франко критично ставився до праць Грушевського як одного із ідеологів українського буржуазного націоналізму й неодноразово полемізував з ним, розглядаючи проблеми давньої та новітньої історії, філософії, політичного життя», - подібні за змістом оцінки зустрічаються у 50-томному зібранні творів Великого Каменяра десятки разів. Упорядники були впевнені, що більшість читачів прийме такі «перли» на віру. Ще б пак! Адже глибоко в спецхранах були заховані, наприклад, слова із заслужено високою оцінкою роботи М.Грушевського, котрі містилися у привітанні йому, датованому 1 лютого 1906 року й підписаному Іваном Франком, Володимиром Гнатюком і Степаном Томашівським: «Дорогий учителю, шановний товаришу! Прийми отсю скромну пам’ятку на ознаку прихильності, поважання й любові. Нехай вона стане Тобі хоч за частину признання, яке Тобі належиться за повну пожертвування Твою діяльність на сій нещасній землі! Нехай вона Тобі стане за дрібку вдяки за провід у праці громади та буде хоч малою нагородою за ті прикрощі, що прийшлося тобі витерпіти за той час від чужих і своїх». Картина взаємин двох великих українців постає дещо іншою, чи не так?
Щоб максимально стисло оглянути історію стосунків Франка й Грушевського, мабуть, треба почати з 1894 року. Саме тоді молодий, але вже широко знаний у середовищі українського національного руху історик Михайло Грушевський переїхав з Києва до Львова. Вже незабаром після особистого знайомства двох найвидатніших керманичів духовного відродження України розпочалася їх багаторічна плідна співпраця; їхнім дружнім стосункам сприяв і той факт, що вже на початку 1895 року М.Грушевський, будучи членом університетської комісії львівських професорів, активно підтримав висунення кандидатури І.Я.Франка на вакантну посаду приват-доцента Львівського університету.
Існував величезний комплекс проблем, робота над розв’язанням яких з’єднала Івана Яковича та Михайла Сергійовича на два десятиріччя (1894-1914). Умовно кажучи, ці проблеми можна розподілити на дві групи: це культурно-освітня та наукова робота в відомому Науковому товаристві імені Шевченка (Франко кілька років був заступником його голови, про роль же Грушевського як багаторічного керівника НТШ вже написано дуже багато) і в «Літературно-науковому віснику» (літературно-редакційні справи в цьому найкращому часописі України кінця XIX - початку XX ст. вели Іван Франко, Осип Маковей та Володимир Гнатюк, а публіцистика з самого початку була сферою відповідальності Грушевського) і, по-друге, спільна політична діяльність.

Значення «Літературно-наукового вісника», унікального органу українського відродження початку XX ст., добре відоме. Саме на його сторінках побачили світ кращі класичні твори вітчизняної та зарубіжної літератури тієї доби (серед авторів - Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Альфонс Доде, Антон Чехов, Максим Горький), саме на його сторінках друкували свої новаторські розвідки з історії Давньої Русі і Франко, і Грушевський. Є певна методологічна схожість в наукових підходах обох визначних учених; зокрема, це видно, коли вчитатись у такі слова Грушевського: «Наука - це постійний скептицизм, але лише такий, що веде за собою роботу синтетичну». І ще: «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу». Можна стверджувати, що й уся унікальна наукова спадщина Франка служила досягненню саме цієї мети. І варто додати ще одне: і Франко, і Грушевський на початку XX ст. тлумачили націю як специфічну форму солідарності людей, яка потенційно здатна бути основою загальнолюдської солідарності народів.

Що ж до спільної політичної діяльності двох наших видатних співвітчизників, то, можливо, пам’ять саме про неї в радянські часи знищувалася найжорстокіше. Але ж факти - неспростовна річ. Нагадаймо їх. До проводу Національно-демократичної партії, що була заснована 26 грудня 1899 року визначними патріотично налаштованими представниками західноукраїнської інтелігенції, увійшли як Франко, так і Грушевський - разом із Костем Левицьким, Юліаном Романчуком, Василем Охримовичем, Іваном Белеєм. Отож, абсолютно невипадково зустрічаємо в багатьох листах М.Грушевського до І.Франка 1900-1914 рр. такі звернення: "Мій високоповажаний товаришу", "Високоповажаний Пане Докторе".

До речі, про їх листування. Це - документи людей, давно вже зв’язаних однією величезною справою, і саме інтереси справи (а не взаємна відчуженість) пояснюють нотки певної офіційності, що їх подекуди можемо відчувати. Але ж яке цікаве та безмежне коло їхніх обопільних інтересів! Тут і пошуки перекладу «Іліади», зробленого Степаном Руданським, з метою наступної публікації, і взаємні прохання дати статтю для чергового номера «Вісника»... Лише один із сотень прикладів - лист Грушевського до Франка від 11 лютого 1895 року, де, зокрема, сказано: «В останній розмові забув я домовитися з Вами про метод видавання апокрифів»; мова тут іде про видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів», що його згодом випустив Іван Франко у п’яти томах...

Так, їм доводилося вступати в доволі гострі дискусії один з одним (приміром, коли у 1906 році постало питання про перенесення редакції «Літературно-наукового вісника» до Києва, І.Франко, як, втім, і В.Гнатюк, С.Томашівський, був проти цього). Є в деяких листах Івана Яковича й певні закиди на нелегкі риси характеру М.Грушевського. Але передусім треба пам’ятати інше: обидва вони були людьми виняткової, універсальної обдарованості (Франко - взагалі абсолютний універсал; Грушевський був насамперед науковцем) і вірили, що «не пора служить» іншим державам, не схвалювали вибір тих українців, котрі підпорядковували свій талант інтересам чужих країн. «Нам пора для України жить» - це був їхній заповіт.

Причому обидва вони, безперечно, будучи людьми лівих поглядів, у той же час є для нас взірцем істинних націонал-демократів. Ось чому не вельми переконливими є спроби тих чи інших політичних партій монополізувати спадщину як Франка, так і Грушевського.

Дорога до Пантеону

Велика, шляхетна ідея втілюється, як правило, ціною життя її подвижників. Дорога до Національного Пантеону українців є воістину дорогою скорботи. І обох героїв нашої короткої розповіді об’єднує ще й те, що останні роки їхнього життя позначені високим трагізмом, стоїчною мужністю...

...Франко, тяжко хворий вже не перший рік (як же не вистачало його незламної волі у роках 1918 та 1919 під час Українських визвольних змагань!), безмежно страждаючи й духовно, і матеріально в роки кривавої Першої світової бойні (часто не мав на що купити найнеобхідніше; останні 7 місяців життя провів у львівському «Приюті для хворих і виздоровців», а його сини, Петро і Тарас, вступили до лав Січових Стрільців) - попри все незламний Франко працює буквально до останніх днів життя! Він художньо опрацьовує сюжети з давньоруських літописів та античної історії, бо знає: рідному народу як повітря потрібна не тільки політична свобода, а й надбання високої, світової культури - інакше все поглине хвиля вбогого, обмеженого хуторянства.

...Грушевський, майже втративши зір, перебуваючи під щохвилинним наглядом невсипущих «органів», все ж таки продовжує писати черговий том фундаментальної «Історії України-Руси» (а допомагає йому єдина помічниця - дочка Катерина!), бо відає: народ, що не знає і не бажає знати свою історію - це сукупність хаотичних людських одиниць, розкидані атоми, піщинки у пустелі. І Михайло Сергійович, людина, котрій належать слова: «Менше всього я вважаю можливою безпринципність, аморальність, легкодушність, моральну розхристаність», - і Іван Якович, чиїм гаслом були слова: «Працювать, працювать, працювати, в праці сконать! « - стояли біля духовних і політичних джерел незалежної України. І саме з прикладами життя цих геніальних наших співвітчизників, а не з дешевою кон’юнктурщиною варто кожному в міру сил і можливостей звіряти свої вчинки.

Ігор Сюндюков, «День», №162, 13 вересня, 2003 р.

Іван Франко: «Дещо про себе самого»

(авторська передмова до видання творів Івана Франка польською мовою)

Є письменники, чий життєпис цікавіший від їхніх творів, чиї твори - це тільки матеріали до їхньої характеристики, складові частинки їхнього життєпису. Це генії, обранці долі, великі й оригінальні в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків, їх можна назвати представниками того часу, коли вони жили, а їхній життєпис у кожному разі дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення. Мені здається, що тільки такі письменники заслуговують на докладні та з усім першоджерельним апаратом опрацьовані біографії, бо ж їхнє життя само собою є такий архітвір, як їхні твори, невдало розказане збагачує скарбницю людського духу.

За нечисленним гуртом цих велетнів іде величезна кількість письменників-робітників і ремісників, більш чи менш працьовитих, впливових, популярних і заслужених, що, одначе, не доростають до тих майстрів. Печуть вони, як говорив Крашевський, щоденний хліб для розумового споживання, розбивають на дрібну монету ті купи ідеального золота, що їх майстри видобули з таємничих глибин натхнення, наповнюють своєю працею створені ними основи. У цих людей бібліографія їхніх творів звичайно більша за життєпис; людина неначе зникає поза тим, що зробила. Такі письменники не знаходять біографів; це немов ті робітники, які допомагають ставити будинок цивілізації, але прізвища яких не виписуються на фронтоні цього будинку.

Як один із таких робітників, що кладе цеглину по цеглині до тієї будови, я ніколи не відчував живіше нього свого характеру, ніж у хвилину, коли з обов’язку чемності маю представитись польській публіці, якій подаю до рук збірку своїх новелістичних образків. Що маю сказати їй про себе? Що я народився? Га, цей незначний випадок трапляється з кожним із нас, шановні читачі. Що я трохи вчився? Що я любив і страждав? Адже ж і фарисеї роблять те саме, говорячи словами святого письма. А поза цим нема нічого, гідного уваги в моєму житті, крім тієї сверблячки до писання, крім нахилу спостерігати людське життя в його найрізноманітніших проявах, крім тієї ніколи й нічим не заспокоюваної гарячки, яка змушує мене перейматися стражданнями й радощами, думками і мріями інших людей. Але й всі ці патологічні прикмети не є нічим характерним для мене: це, здається, звичайні прикмети письменницького ремесла.
Was ist denn an dem ganzen Wicht
Originell zu nennen?
(нім. - Що можна назвати оригінального у маленької, звичайнісінької людини?)
На це питання Гете відповідаю: хіба те, що я русин і походжу, правдоподібно, від зукраїнізованих німецьких колоністів, що мій батько був звичайний селянин і робив панщину - не якомусь дідичеві, а цісарсько-королівській камері, не вмів ані читати, ані писати, та, незважаючи на те, був світлою людиною і віддав мене, слабовиту і до селянської праці нездатну дитину, до школи. Вихід з-під селянської стріхи на ширшу, публічну арену - це у нас досі надзвичайно рідка річ.
Я народився в 1856 р. в Нагуєвичах, Дрогобицького повіту, ходив протягом двох років до сільської школи в Ясениці Сільній, потім до т. зв. нормальної школи отців Василіян у Дрогобичі, а опісля там же до гімназії. Склавши іспит зрілості, я вступив до університету у Львові, але мої студії перервав соціалістичний процес 1877-8 року, до якого бозна-чому замішано мене, навіть засуджено на 6-тижневий арешт (після 8 місяців слідчої тюрми) за приналежність до таємного товариства, до якого насправді я ніколи не належав і якого, скільки знаю, ніколи не було. Це одна з небагатьох оригінальних рис у моєму житті, бо подібне не кожному трапляється.
Дальший опис мого життя може заступити бібліографічний опис моїх праць, але його залишаю Естрайхерам XX століття, якщо взагалі котрому з них захочеться порпатися у купах щоденно надрукованого паперу, що творять квінтесенцію нашої літературної продукції. Скажу тільки коротко, що відтоді ще кілька разів арештовували мене і завжди випускали на волю без судового процесу; що, незважаючи на це, я закінчив університет і навіть, на превеликий гнів деяких моїх близьких братів-русинів, наважився скласти з відзнакою докторат з славістики у Відні та габілітуватися на викладання української літератури у Львівському університеті. Об’єднаній коаліції урядових сфер з інкармерованими українцями вдалось врятувати Русь від такого нещастя, яким, без сумніву, було б моє викладання. «Бійтеся бога, як можна цього чоловіка пустити в університет! Подивіться тільки, в якому сурдуті він ходить!» Так кваліфікував мою кандидатуру брат - той самий, який за свою патріотичну працю для добра Русі й Австрії одержує шість чи сім платень. Очевидно, перед таким аргументом моя кандидатура на приват-доцента мусила впасти, а мотив «Politisches Vorleben» (політичне минуле) тільки чемніше прикривав справжню причину... Але не хочу обвинувачувати. З гіркістю привик я робити те саме, що о. Бодуен, який, коли його вдарили в лице, сказав: «Це для мене, пане, а що ж для дітей?» Очевидно, для дітей, в даному разі для суспільності, треба щось інше. Отже, замість біографічних подробиць декілька признань.

Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до «братнього племені», яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.

Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу - цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?
Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне.
Називають мене не раз завзяті польські патріоти ворогом поляків. Що маю сказати на такий закид? Чи посилатись на свідоцтво тих поляків і польок, яких люблю, яких високо ціню і до яких маю всіляку пошану? Ні, піду простішим шляхом і скажу відверто: не люблю занадто завзятих патріотів, тих, що мають уста, повні Польщі, а серце холодне до недолі польського селянина й наймита. Скептично аналізуючи свій власний руський патріотизм, застосовую ту саму мірку й до патріотизму патентованих польських патріотів, якими не можу захоплюватись. І не дивуюсь, що вони платять мені тією самою монетою, з добрим процентом.
Говорили про мене, що я ненавиджу польську шляхту. Якщо до польської шляхти зарахувати Ожешко й Конопніцьку, Пруса й Ленартовича, Остою й Карловича,- то така думка про мене буде цілком несправедлива, бо цю справжню шляхту, цю еліту польського народу ціню і люблю, як люблю всіх благородних людей власного і кожного іншого народу. Що таким самим почуттям не обдаровую того чи іншого галицького шляхтича або й навіть більшої їх частини, то, напевно, з причин цілком відмінної натури від тих, які велять мені любити перших. Якщо серед галицьких шляхтичів знайду коли які симпатичні винятки, не занедбаю ударити про них у великий дзвін.

А тепер досить цієї сповіді. Руське прислів’я каже: «Не робися солодким, бо тебе злижуть; не робися кислим, бо тебе обплюють». А в таких розповідях про себе самого нема нічого легшого, ніж упасти в одну або іншу крайність. Відчуваю, що так уже сказав я не одне таке, за що потраплю під удари з різних боків, але нехай і так буде! Того, що я сказав, не візьму назад і закінчу руським прислів’ям: якщо так добре моїй жінці, нехай і мене б’ють.

Подаю до 160-річчя мій матеріал про відзначення 147-го дня народження Івана Франка в його львівському музеї і через цінну там інформаційну сталу, і через цікавість порівняння зі сьогоденням того моменту часу.

Богдан Гордасевич

Comments are closed.