Подорож Туреччиною

Спланували ми нову подорож. Ось такий її маршрут: Угорщина – Румунія – Болгарія – Туреччина – Грузія – Росія – Україна.
Проїхали ми цей шлях за три тижні, з бюджетом у 80 доларів та протяжністю 8000км. Почну з того, що на перші три країни ми витратили всього лиш по три дні, адже головною нашою ціллю була Туреччина.

Україна – Угорщина

Наш друг допоміг нам виїхати за місто, знову ж до Ашану. Але хто знав, що погода так круто переміниться на дощ і холод саме на старт нашої поїздки. Добре, що чекати нашого першого доброчинця прийшлось всього лиш 3 хвилин. Сівши в машину, ми тішились як діти, одразу почали знайомитись та розповідати про пухову куртку і шорти, якими ми запаслися в подорож (Угорщина – Румунія – Болгарія – Туреччина – Грузія – Росія – Україна).
Він сміявся, дивувався та нас дивував своїми історіями. З ним ми попрощались в Миколаєві. Там він нас ще пригостив кавою та побажав успіхів і таких вчасних водіїв, як ось він!

Так і відбулося! До речі, під час розмови з водієм можна багато нового дізнатися. Ось наприклад, трапився нам чоловік, який цікавиться виноробством. Він розповів, що на зрілому винограді присутні природні дріджі, тому перед приготуванням, виноград не миють, аби він без будь- яких домішків міг самостійно бродити.
Зупинилась нам і сім'я з Дніпропетровська, яка запрошували в гості, якщо повертатимось з подорожі через їхнє місто. Нам було приємно таке чути. Все ж автостоп в Україні не поступається європейському. На кордоні з Угорщиною митники нас підсадили до сімейної пари, яка жила неподалік від кордону. Звідти підібрав нас ще один угорець, який зідзвонився із  дружиною-українкою. По телефону вона пояснила, що він вивезе нас в парк переночувати, а це  за 5 км до Румунії. Однак з того парку йому прийшлось повертатись до свого маршруту. Дійсно, побачивши таку доброту, не можеш залишатись байдужим.

Угорщина – Румунія

Вранку на трасі нас підібрала ціла сімейка румун: брат сестра і два кузина. З ними ми перетнули кордон і вирішили, що мабуть там і залишимось, аби зупинити вже когось, хто їхатиме якнайближче до територіі Болгарії. Адже Угорщину, Румунію, Болгарію хотілось транзитом проїхати, витрачаючи по одному дню на країну. Зупинився нам чоловік, однак проїхавши з ним 200 км, його машина зломалась. Ми штовхали її до заправки. Заливали бензин у всі отвори, аби вона нарешті завелась. Та нічого не допомогло. Хлопці прив'язали машину до фури, але та мотузка обірвалась під час поштовху. Тоді через годину таких ремонтних робіт, наш водій вибачився і сказав, щоб ми стопили когось іншого. Після нього наш автостоп трохи вповільнився, однак з часом нас підібрав веселий дядько, який не знав англійської. Мова жестів та асоціацій нам допомагала. Дорогою він показав циганські великі будинки, криші яких були оздоблені великою кількістю посріблених, а може й срібних, фігурок. Називав власників мафією. В Румунії природа неймовірна. Що стосується міст, то вони виглядають старовинно. Будинки по невеличких містечках не перевищують два поверхи і покриті однаковими червоними вигорілими черепицями. Лиш у великих містах ми бачили багатоповерхівки. А псевдоавтобам проходить повз будинки місцевих жителів. Циганів дуже велика кількість. Кожен водій, який наc підбирав, попереджав про небезпеку бути пограбованими циганами, тому ми намагались бути особливо обережними в цій краіні.  Водій висадив нас у паркінгу. В той самий час почалась злива. Ми вийшли на дорогу в місті і сподівались спіймати машину. Мене продувало з усіх сторін і я трусилась від холоду, а маленькі цигани на іншій стороні вулиці просили гроші у водіїв і поглядали на нас і вголос читали нашу картонну табличку з написом «Брашов». На щастя, нас швидко взяв до свого авто чоловік, котрий довіз нас до потрібного міста.  У Брашові ми вийшли якраз неподалік від траси до Бухаресту. Лиш я підняла руку, щоб зупинити фуру, яка їхала здалеку і вона одразу ж пригальмувала. Ми аж переглянулись з Артемом: « Це точно нам він зупинився?».
Хлопець років 30 говорив з нами всю дорогу, хоч не мав великий запас англійських слів. Знову жести стали нам в пригоді. Коли проїжджали через перевал, то там поселення притрусило снігом і температура знизилась. Це нас збентежило, в голову полізли думки про те, як спатиметься в літній палатці на снігу. Однак вже в Бухаресті було тепліше. Десь опівночі ми розкали свій намет.

Румунія – Болгарія

З Бухаресту ми сіли в машину до Болгарії. Однак там вже почався ступор, адже ми були в місті, і чекали аби хоча б хтось вивіз нас на шосе. Молодий болгарин зупинився нам, бо на власному досвіді переконався, що в місті ми можемо чекати годинами на потрібний автомобіль. Він подорожував до Греції автостопом і працював ще там півроку. Ми були дуже вдячні йому. Пізніше ми підсіли до чоловіка, що їхав розвозити товар в Шумен, і опісля до Варни. В Шумені ми сиділи в машині і сміялись з болгарських слів (наприклад, очила – окуляри), поки він розвантажувався в своїх точках, потім попрямували до Варни і там хотіли потрапити до мінерального басейну з гарячою водою. Водій нам розповів, що там є душ і басейн, і ми, не роздумуючи, націлено йшли помитись. Однак там не було можливості втілити наші плани. Душ був відкритим, басейн також. І все це знаходилось на березі моря. Крім того, там вже плюскалось близько 10 чоловіків. Тому ті декілька кілометрів до цього басейну виявились даремними. Дійшли згоди, що зараз на вечір спіймаємо авто до Бургасу, місто недалеко від кордону з Туреччиною. Однак пройшли лиш 2 км, а до потрібної траси було ще 5 км, вирішили поставити намет і вранці вже туди попрямувати.

Болгарія – Туреччина

Вранці нам зупинилась жінка, просто неперевершений водій. Вона має ліцензію з картінгу, а її син бере участь у змаганням з цього виду спорту. Не кожен водій так вписується в повороти і перемикає передачі, як вона. Вона їхала в Примор'я(його ще називають маленькою Москвою через велику кількість росіян), однак запропонувала, підвести нас до самого Бургасу, куди нам і було потрібно. Ми подякували і на паркінгу чекали наступного водія. Через 10 хвилин до нас підійшов чоловік, який запропонував свою допомогу. Ми дочекались разом з ним його друга, що мав довезти нас на трасу до Стамбулу. Дорогою вони заїхати в магазин і купили нам кефіру та їхніх національних булочок з сиром (вони називають їх баночками). Ми були дуже раді такому презенту, адже наш раціон складався лиш з каші з консервою чи родзинками вранці, в обід снікерс і чай ввечері. Написавши на табличці Стамбул ми почали стопити, не все йшло гладенько. Хоч до Туреччини і залишалось всього-на-всього 50 км, але їх ми ніяк не могли подолати. Нарешті в селищі нас підібрали турки прямо до Стамбулу. Уявіть, це вже після 4 годин очікування. Ми були вже як свої на тій площі, де склали свої рюкзаки і сиділи на них в очікуванні якихось машин. Познайомились з місцевими людьми, над нам «постібався» циганин на фірі, на якій пропонував нас підвести до Стамбулу, крім того я спалила собі ніс та щоки. З новими водіями нам було затишно, хоч ми мало один одного розуміли, бо ті володіли тільки турецькою, але нам було весело. В Туреччині ми заїхали  в кафе перекусити. Ми взагалі не могли уявити, що ще раз поїмо. Я жартую). Було неймовірно приємно переживати таке хороше ставлення до нас. Вони придумали спілкуватись з нами через перекладач на телефоні і запропонувати зняти нам готель на 2 дня! Ми були шоковані такою іх ініціативою. Звісно ж погодились. Вже в готелі ми прощались і в мене ледь не сльози стікали по обличчю від того, якими турботливими бувають люди! В той момент, коли нам дали ключі від кімнати, вони були наче дуже дорогий подарунок, про який діти мріють, як про щось недосяжне, і батьки ради них докладають зусиль і купують саме його! Я була тією дитиною, якій подарували найкрутіший в світі подарунок. Ці турки сказали, що ми для них велике щастя, і вони нас полюбили. Це було щось неперевершене! Скажу ще дещо, я була проти іхати через Угорщину, адже так ми втрачаємо час, краще було одразу через Чернівці в Румунію. Але тоді я зрозуміла, що все ми правильно зробили! Я вражена, наскільки маленькі рішення несуть за собою великі наслідки! та ще й такі суперові.

Наші перші хости

Наші перші хости

Стамбул – Ізмір

Вранці ми вирушили до Стамбулу, 20-мільйонного мегаполісу протяжністю в 200 км. В центрі міста було багато мечетей, повсюди чудові композиції з квітів, всілякі солодощі, базари з килимами і різноманітним турецьким гардеробом, кафетерії, де при нас жінки випікали хліб. Однак дуже високі ціни, які, на щастя, можна збити. Нам пропонували якийсь трансформер для малювання, так назву той винахід і хотіли 10 лір за нього, після того як ми сказали ні, він випитував, а скільки взагалі в нас є грошей, може 1 чи 2-3 ліри. Ми дуже сміялись.

Стамбул кишів туристами, більша частина яких були з недалекої Туреччини. Чоловіки ходили разом із своїми дружинами, не усі з яких носили паранджу, зруйную цей міф. А все тому, що деякі турецькі сім'ї відрізняються своїми традиціями та звичаями. Глибоко релігійних можна впізнати по паранджі, або хустці із закритими ногами та руками. А європеїзовані туркені навпаки не бачать проблеми у тому, щоб одягатись сучасно, не прикриваючи окремі частини тіла. Ще один цікавий факт: я помічала жінок в паранджі, під якою виднілись класичні штани з кросівками Nike по останній моді)

Ввечері ми підшукали хоста в Ізмірі й вранці направились туди. Спочатку ми попливли до Бандирма на кораблі, бо добратись до Ізміру автостопом зайняло б масу часу, адже потрібно об'їжджати Мармурове море. В Бандирма ми побачили справжнє життя турецького населення. Заповнені вулиці: хтось на фірі везе товар, хтось в перукарні стрижеться, на дворі п'ють чай за маленькими столиками, вулиці вузькі і кожен один одного бачить, нема таких, яким не було цікаво поспостерігати за оточуючими. Всі магазини навстіж відчинені. Продавці стоять біля них, і спілкуються один з одним. Домашня та дружня атмосфера, в яку я мріяла потрапити. В Туреччині, справді, люди відкриті, доброзичливі, гостинні і дуже прості.

Ми вийшли на трасу і розпочався сильний дощ, наша картонка «Ізмір» перетворилась в кашу. Нам зупинився рейсовий автобус. Прийшлось сідати. Ми добрались до якогось міста і пересіли в інакший бус. Щодо нас «зайчиків» з наступним водієм домовився перший. Ми також попросили, щоб вони зателефонували нашому хосту і запитали, на якій зупинці нам потрібно вийти. Ті оперативно все вирішили, і написали нам адресу. Ми прибули до Ізміру і одразу ж водій повів нас до маршрутки, яка мала їхати в тому напрямку, що нам потрібний. Так ми нарешті зустрілись з Екремом. Ця вся пригода була для нас якимсь чудом. Ці всі люди наче змовились, кожен наш крок не обходився без втручання турботливих турків. Саме тому ми мали піднесений настрій і розуміли, що навіть не задля природи чи красивих міст варто їхати в подорож автостопом, а задля того, щоб зустріти небайдужих людей.

На наступний день сім'я, в якої ми зупинилися запропонувала нам свої велосипеди, щоб поїздити по Ізміру. Цієї весни ми вперше сіли на ровери і почали ганяти вздовж узбережжя. Ми помітили, що частина людей любить відпочивати прямісінько на газонах, влаштовуючи пікнік чи просто спілкуючись, «дзьобаючи» насіння. Коли ми повернулись, то були дуже стомленими і швидко заснули. Класно відчувати втому від катання на велику, а тим більше в іншій країні)

 

Бібліотека Цельсія

Бібліотека Цельсія

На наступний ранок ми попрямували в Ефес.
Стародавнє місто, яке вабить туристів з усього світу. Тільки шкода, що вхід на територію Ефесу платний. Я зайшла туди по посвідченню журналіста, а Тьомі прийшось чекати мене під огорожею. Та через якийсь час він познайомився з чоловіком, який безкоштовно провів його в Ефес.

Після прогулянки по стародавніх місцях, ми повернулись до Омара, нового знайомого. За обідом він запропонував нам переночувати в його садку. Ми зраділи і поїхали до нього. Він вирощує оливи, має курей, кроля, коня і 4 песиків. Цілий вечір палили багаття, сиділи за столиком біля його фургончику, спілкувались і насолоджувались природою та часом. Це було надзвичайно!

 

Comments are closed.